by 
Коли в середині 1 століття до н.е. Галія вже була завойована, Юлій Цезар вирішив вирушити до Британії, щоб поглинути нові землі, які були ще незвідані римськими завойовниками. У 55 і 54 році до н.е. він двічі збирав війська для вторгнення до Британії, але перший раз зазнав невдачі.
У першому вторгненні брали участь лише два легіони, яким лише вдалося висадитися на узбережжі Кента. У другий похід Цезар вирушив із 628 кораблями, п’ятьма легіонами та 2000 кавалеристів. За такої сили війська британці не змогли відбити висадку в Кенті, завдяки чому армії Цезаря вдалося просунутися вглиб країни до Мідлсекса, а потім перетнути Темзу
Внаслідок цього походу на посаду короля-клієнта був призначений Мандубрацій Триновантський, а британському воєначальнику було запропоновано здатися Риму як платник данини.
Результатом римських походів під проводом Юлія Цезаря стали контакти острівних племен із Римом. У цей час плем’я триновантів стало союзниками Риму після того, як завдяки римському полководцю їм вдалося вистояти проти катувеллаунів.
Коли правили імператори Август і Тиберій, у племені катувеллаунів царював Кунобелін. Він якраз і завоював триновантів та інші кельтські племена, змусивши їх правителів бігти до двору Августа. Але в 40 році до н.е. Кунобелін помер і царювання перейшло до його синів Каратаку та Тогодумну. Третій син Кунобеліна — Амміній посварився з батьком, після чого втік до імператора Калігули і попросив у нього допомоги. З цього моменту Римська імперія отримала вагомий привід для військового вторгнення на острови, з якими на той момент Рим вів торгівлю.
Похід римлян на Британію 43 року н.е.
Калігула спробував здійснити завоювання островів у 40 році н.е. Але, коли римська армія підійшла до Ла-Маншу, почався бунт. Військові злякалися несподіваної сили моря, тому перетинати затоку вони відмовились. В 41 році імператора Калігулу вбили і трон зайняв Клавдій.
Для закріплення своєї влади і піднесення своєї могутності серед римської знаті, Клавдій вирішив обкласти даниною бриттів, що живуть на островах. Крім того, завоювання цих земель давало Риму економічну вигоду, бо з островів можна було вивозити зерно, метал, рабів та цінні породи мисливських собак.
У Британію під командування генерала Авла Плавтія був відправлений знову сформований флот. Чотирьохлегіонну армію на той час набрали переважно з Італії, Іспанії, Галлії.
Після висадки на острови римські війська вступили в запеклі бої з бриттами, якими командував Каратака. Незважаючи на жорсткий спротив островитян римлянам вдалось дійти до річки Темзи, де вони стали чекати війська з самим імператором, який хотів проголосити себе переможцем в цій битві.
Імператор Клавдій із преторіанською гвардією та кількома слонами прибув до Британії у серпні та пробув на островах 2 тижні. У місті Камулодуні він прийняв капітуляцію від 11 британських володарів, після чого повернувся з перемогою в Галію, а захищати підкорені володіння залишився Плавтій. Отже, до 43 року Рим повністю захопив південний схід Британії.
Через 8 років після цієї знакової битви збудували арку Клавдія, на якій вибили слова імператора про те, що саме він перший зміг підкорити племена варварів і прийняв капітуляцію одинадцяти кельтських царів.
Становлення римського панування на островах
У 43 році південна частина острова аж до річки Трент була підвладна римлянам. Проте на цьому завоювання Британії не закінчилося. Одним із видатних полководців того часу був Веспасіан, який підкорив близько 20 британських поселень та острів Уайт.
Веспасіан того ж 43 року виграв битву з Каратаком, який очолював плем’я силурів, вступивши на землі Уельсу. Боротьбу вдалося завершити лише 51 року.
У 47 році полководець Авл Плавтій повернувся до Риму, оскільки його повноваження на цій посаді завершилися. До цього року римськими легіонами була вже зайнята територія до річки Хембер. За цією річкою правила цариця бригантів — Кантимандуя, яка без боїв добровільно визнала владу Риму. Плавтій став намісником земель катувеллаунів, яким надали статус римської провінції Британії зі столицею Камулодуном.
Перші роки правління римлян на островів ознаменовані насамперед придушенням різних повстань серед народів Британії. Багато часу та сил було витрачено на захоплення кельтської фортеці Мейден-Касл у Дорсеті. Не давали спокійно панувати римлянам і друїди, які окопалися на острові Англсі. Все ж таки, після довгого періоду облоги друїдська твердиня впала.
Повстання королеви Боудіккі
Паралельно в цей час – 60 рік н.е. почалося найяскравіше повстання під проводом королеви Боудіккі з племені іценів, що жило на території сучасного графства Норфолк. До цього часу плем’я іценів не мало з Римською імперією ніяких конфронтацій, тому що лояльно відносились до неї.
Проте, римляни завдали королеві та її дочкам сильну образу, висікши її батогами та обезчестивши молодих дівчат. Такої зухвалості та грубості іцени не пробачили Риму і почався заколот. Зібравши велику армію королева Боудікка висунулася через міста Камулодун, Лондініум та Веруламій, на боротьбу з римськими легіонами. По дорозі вона нещадно палила поселення, вбивала місцевих жителів, залишаючи після себе попіл та розруху.
Дізнавшись про заколот, римляни під проводом Світонія згорнули кампанію в Англсі і почали перекидання військ назустріч бунтівникам. Коли дві армії зустрілись на полі бою поблизу Лондона, то чисельність іценів переважала римлян в декілька разів. За деякими даними на полі бою загинуло 80 тисяч британців і всього 400 римлян. Римська імперія здобула приголомшливу перемогу в цій битві.
Це повстання було останнім на південно-східному березі Англії. Але така подія завдала колосальної шкоди величезній кількості територій римської провінції Британії. Крім спалених поселень та розрухи, катастрофічними були демографічні наслідки заколоту. Приблизно 70-80 тисяч жителів провінції загинуло у дні повстання.
